Ви є тут

Биков Леонід Федорович

Леонід Федорович Биков - видатний український режисер і актор, а також, про що мало кому відомо, перший Степовий Батько українського козацтва за часів московсько-більшовицької окупації (т.зв. УРСР). Саме завдяки таким людям, як Леонід Биков і його друг Іван Миколайчук, козацька ідея продовжувала жити в ті нелегкі для українців часи.

Біографія

Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 року у с. Знаменське (Черкаське , 1932 р. ввійшло до складу Донецької області) , яке заснував у XVII ст. Черкаський полковник Ізюмського слобідського полку Костянтин Захаржевський. Батько – Федір Іванович, мати – Зінаїда Панкратьєвна Биківи (саме таке прізвище записано у свідоцтві про народження), українці за національністю. 1929 р. сім’я переїхала до Краматорська. Леонід з дитинства мріяв про авіацію. Двічі поступав до льотного училища. Перший раз -  1943 р. в Барнаулі , де він з сім’єю перебував в евакуації. Але був відрахований через приписання собі завищеного віку. Другий раз – 1945 р. у Ленінграді, у 2-й спецшколі для льотчиків, яка була невдовзі розформована в зв’язку з закінченням війни. Після цього він вирішує стати актором. Під час першої спроби в 1946 році вступити до Київської школи акторів він провалюється на вступних іспитах. Биков їде до Харькова, де успішно здає іспити і зараховується до місцевого театрального інституту. Закінчивши інститут у 1951 році, Биков потрапив у трупу Харківського театру імені Т.Шевченка. У 1952 році зіграв свою першу роль у кіно. Це був фільм режисерів Ісаака Шмарука і Віктора Івченка "Доля Марини". Потім в 1954 році його запрошують на велику роль у свою картину "Приборкувачка тигрів". Тим часом майже одночасно зі зйомками в "Приборкувачці" на тім же "Ленфильме" Биков знімається в іншій картині, де йому вже дісталася головна роль. Це була картина Анатолія Граника "Максим Перепелица".

Несподіваною для Бикова була в 1958 році пропозиція, що надійшла від Олексія Баталова. Той приступав до екранізації "Шинелі" М.В.Гоголя і запропонував Бикову головну роль. Але керівництво харківського театру його до Москви тоді не відпустило. У 1959 році Бикову надійшла ще одна несподівана пропозиція - режисери з того ж "Мосфильма" Семен Туманів і Георгій Щукин задумали знімати фільм "Алешкина любовь" і на головну роль запросили саме його. Коли фільм "Алешкина любовь" вийшов на екрани країни, Бикова у Харькові вже не було. Остаточно порвавши з театром, він виїхав із дружиною і двома дітьми до Ленінграду, у місто, яке, власне, і привело його до великого кінематографу. Рішенню переїхати в це місто чимало сприяло і те, що Бикову пообіцяли на "Ленфильме" дати спробувати себе в кінорежиссурі. У результаті в 1961 році разом з режисером Гербертом Раппопортом він зняв короткометражний фільм "Как веревочке ни виться...". Картина залишилася практично незаміченою як критикою, так і глядачами, але Бикова ця маловдала спроба не віджахнула від режисури. У 1963 році він уже самостійно зняв комедію "Зайчик", у якій зіграв головну роль. І хоча в прокаті картина зайняла не саме останнє місце, критика її дружно зацінила. Оскільки надій, що покладалися на нього, Биков не виправдав, керівництво "Ленфильма" до режисури його більше не допускало.

У 1966 році він з родиною залишив Ленінград і переїхав до Києва. Причину переїзду можна знайти в аркушах Бикова одному з близьких друзів по харківському театру - Миколі Бориченку. В одному з них він пише: "Вже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Усе частіше думаю, що треба повертатися додому."

Давньою мрією Бикова була постановка картини про льотчиків у роки війни. На прикінці 60-х, у співдружності зі сценаристами Євгеном Онопрієнком й Олександром Сацьким, ним був написаний сценарій фільму "В бой идут одни старики", який цензура довго не пропускала через його «негероїчність».

У цьому фільмі про війну сама війна на другому плані. Бо війна все одно кінчається, скільки б не тривала. Вічна тільки музика. І за це можна битися і навіть гинути. У цьому суспільстві молодих, де той, хто старший на рік, може вважати себе «старим», а ще трохи старші — це вже ветерани, правила співжиття подаються як норма ставлення людей один до одного. Бо це війна, де смерть чатує на кожного, і своїх друзів можна тільки любити і берегти. Тільки так можна вижити.

Картина вийшла на екрани країни на початку 1974 року і мала величезну популярність. Після тріумфального успіху фільму "В бой идут одни старики" не вшанувати талановитого режисера було вже неможливо. У тому ж році йому було привласнене звання народного артиста України. Причому, на відміну від багатьох діячів мистецтва того часу, що заслужили це звання в силу самих різних причин, а не за талант і популярність у народі, Биков одержав його цілком заслужено.

У 1975 році Биков приступив до зйомок нової картини, і темою її знову стала війна. Фільм називався "Аты-баты, шли солдаты" (сценарій написали Борис Васильєв і Кирило Раппопорт). У головних ролях у ньому знялися Володимир Конкін і сам Леонід Биков (це була його 22-га роль). Зйомки картини проходили під Загорськом у лютому 1976 року і були досить складними. Стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, але навіть техніка, зайнята в зйомках. Однак героїчна праця учасників цієї картини виявилася не даремною. Це був новий тріумф режисера й актора Леоніда Бикова. У тому ж році йому була привласнена Державна премія Української РСР.

Однак, дивлячись на офіційні рядки біографії Леоніда Бикова, усе-таки не варто помилятися. Усі ці тріумфи, нагороди, звичайно, щиро радували його, але душа його була неспокійна. Загальні лестощі, догідництво, корупція, що панували навколо, не давали йому спокійно жити і працювати. Навіть офіційне приймання такого фільму, як "Аты-баты, шли солдаты", у якому не було ніякої політики, ніякого диссидентства, проходила досить складно.

Знявши два прекрасних фільми про війну, Биков раптово вирішив піти від цієї теми й у 1978 році приступив до зйомок картини "Прибулець". Зйомки фільму проходили у важких для Бикова умовах. У першу чергу йому було важко морально. Будучи людиною чесною і порядною, він не міг бачити, як інші люди, його ж колеги по роботі, вислужуючись перед владою, буквально рвуть зубами один одного в боротьбі за матеріальні блага (квартири, загранпоїздки), пишуть доноси. Мабуть, тому Биков не вступав у ряди КПРС, хоча всі ці роки його постійно туди тягли. Фільм так і залишився на етапі кінопроб. Не вистачило біографії. Автокатастрофа.

12 квітня 1979 року Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухалася асфальтировочна машина, і Биков вирішив її об'їхати. Однак, як тільки він став здійснювати обгін, йому назустріч вискочила вантажівка. Щоб уникнути лобового зіткнення, Л.Биков вивернув кермо убік і на усій швидкості урізався в асфальтировочну машину. На момент смерті Бикову було всього 50 років.

 

Минуло не так багато й часу після катастрофи, як з’явився з якогось небуття документ, який і досі у побуті називають заповітом Бикова.

В «заповіті» Биков з притаманним йому гумором писав про те, як саме треба його ховати. Так що й сумнівів, що його написав саме Биков, бути не могло. Власне кажучи, це був лист, адресований одразу двом. Івану Миколайчуку та Миколі Мащенку. І це також викликало довіру до його змісту. Разом з Мащенком вони навчалися ще у Харківському театральному інституті, з Миколайчуком вони були близькими друзями. Цей лист потрапив до рук Миколайчука після похорону, той прочитав його у неширокому дружньому колі та віддав Мащенку. Мащенко, другий секретар Спілки кінематографістів, відніс листа до ЦК партії, де лист і залишився. Зміст його вважався таємницею.

Час йшов, у країні почалися суттєві зміни, і таємниця перестала бути таємницею. У 1996 році вийшла збірка спогадів про Леоніда Бикова, де цей «заповіт» було оприлюднено. І тоді його зміст став викликати певні сумніви.

 

Спитаємо себе, а чи варто взагалі торкатися цієї теми? Людини вже немає, і змінити тут щось неможливо. Та хоча минуло більш ніж чверть століття, тема смерті Бикова постійно виникає у різних спогадах та роздумах про його життя і творчість. Людина завжди хоче знати правду, а різні версії про його смерть цю правду ніби приховують. Що там сталося, як воно було насправді?

Отже, спочатку. У 1966 році Биков переїхав до Києва і став штатним працівником кіностудії ім. О.Довженка, де дебютував у фільмі «Доля Марини». І через 25 років все було, як і тоді. Всі корпуси були на місці, сад, який посадив Довженко, вкривався білим цвітом навесні, а восени дарував людям яблука і знайомі ще з 1954 року люди траплялися на кожному кроці.

Та студія була вже іншою. З того моменту, як Сергій Параджанов зняв «Тіні забутих предків», почався новий відлік часу. Студія досить стрімко почала випливати із затишної гавані провінційності на велику воду світового кіно. «Українське поетичне кіно» вже існувало, і це був абсолютно самостійний кінематографічний феномен. Така собі незалежна кінотериторія, що існує за власними законами. Територія була не дуже велика. Бо окрім «поетичного кіно» на кіностудії знімалося багато інших фільмів, як і на будь-якій радянській студії.

До поетичного кіно Биков поставився з цікавістю і повагою, та воно було не для нього. Він прагнув іншого. Як актор він зніматися припинив, а його режисерські досягнення були досить скромними. Він опинився у ситуації, коли напрямок його творчого шляху визначився не досить чітко. І перша його робота на студії, телефільм «Де ви, лицарі?», нічого в цій ситуації не змінила.

Ситуацію поміняли «Старики». Успіх цього фільму, фестивальні призи і дипломи були фактом втішним і для Бикова, і для студії. Таких успішних фільмів про війну на студії ще не було, її творча палітра збагатилась, приємно було, що саме тут, після повернення в Україну, Биков остаточно відбувся як режисер і зняв свій поки що кращий фільм. І хоч спочатку не всі цей фільм сприйняли, та життя переконало всіх.

Але в тому ж таки році, коли фільм отримував свої фестивальні нагороди і тільки починався його глядацький тріумф, було заарештовано Параджанова. Перед цим з’явилась розгромна стаття в московському журналі «Искусство кино» радника міністра культури СССР Мікі Блеймана «Архаїсти чи новатори?», спровокована фільмом «Тіні забутих предків», яка відкрила сезон полювання на український націоналізм в кіно — як вирок, що не підлягає оскарженню.

Удосконалюється ідеологічний відділ п’ятої колони відомими постановами про культуру і кіно зокрема. Створюється потужна команда редакторів, кінокритиків і кінознавців — професійних кілерів.

Призначається директором студії Альберт Путінцев із зобов’язанням знищити національне кіно. Перша фраза його тронної промови звучала так: «Мене поставлено на кіностудію, щоб знищити так зване поетичне кіно».

П’ять років ув’язнення суворого режиму Параджанова всі розуміють як довічне ув’язнення українського національного кінематографа.

Ще у вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів серед інтелігенції, виступали Іван Дзюба, Василь Стус   і В’ячеслав Чорновіл. Під їх листом тоді підписалося 140 присутніх.

У цей же час вийшла постанова ЦК про заборону готового фільму «Криниця для спраглих» (сценарій І.Драча, реж. Ю.Іллєнко) та незакінченого фільму «Перевірте свої годинники» (сценарій Ліни Костенко та Аркадія Добровольського, реж. В. Ілляшенко), був заборонений проект учня Довженка Ролана Сергієнка про Лесю Українку, що вже почав знімати.

«Вечір на Івана Купала» вже не забороняють постановою ЦК, а знищують у пресі й знімають з екранів як фільм, який не хочуть дивитися глядачі.

Відбувається знищення батьків-засновників та успішних менеджерів розквіту національно кіно України, при яких були здійснені: "Тіні забутих предків", "Кам’яний хрест", "Сон", Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Пропала грамота", "Захар Беркут", "Олекса Довбуш", "За двома зайцями" - та інші фільми - директора кіностудії Довженка В.В. Цвіркунова та Голову Комітету по кінематографії при Кабміні С.П.Іванова.

Учня Довженка геніального Миколу Вінграновського підставлено під нищівний вогонь критики. Зроблено дитячий мат в два ходи: хід перший - вичавлення генія з його національної теми на інтернаціональну - "Берег надежди", де він опинився як корова на льоду; хід другий - влаштовано всесоюзний погром фільму. Геній тікає з кіно світ за очі. 

Ученицю Довженка львів’янку Ларису Шепітько залишають в Москві. Вона виривається на "Бєларусь-фільм" і знімає там за повістю дисидента Василя Бикова фільм "Сходження". Отримає "Золотого Медвідя" на Берлінському фестивалі. На першого секретаря ЦК тов. Машерова випускають самоскид, завантажений щебенем, за те що розвів в Республіці лібералізм. Цвіркунов сватає Шепітько на студію Довженка. Ще один самоскид з щебенем випускають на геніальну ученицю Довженка Ларису Шепітько. 

Забороняються до постановки проекти Параджанова "Слово о полку Ігоревім", "Бахчисарайський фонтан", "Київські фрески", "Інтермеццо" за Коцюбинським та ще 13 інших проектів. Забороняють "Трилогії про київську Русь: "Князь Ігор", "Володимир", "Ярослав Мудрий" – Ю. Іллєнка. Також "Казки про Червоного Коня, Помаранчевого Кота та Білого Бичка" невинного проекту того ж Іллєнка про захоплення Запорізької Січі бандитами і звільнення з під їхнього терору вибухом кольору і музики. Припиняється рішенням ЦК робота Іллєнка  над фільмом "Очі землі" про Катерину Білокур за сценарієм Тамари Шевченко, дружини опального Святослава Іванова, яка знімається на експериментальній студії в Москві у всесвітньо відомого Чухрая, якого в свій час вичавили зі студії Довженка.  Забороняють проект Осики "Слово о полку Ігоревім".

Як реакція на виклик національної гідності в культурі створюється потужна п’ята колона. П’ята колона в кіно формується з талановитих професіоналів, що посідають всі чільні місця на всіх ділянках кінематографа — всіх кіностудіях, у кінопресі і, головне, у Спілці кінематографістів і керівних кріслах. П’ята колона з кожним роком міцнішає через потужний протекціонізм Москви. Державні премії СРСР, звання народних, грамоти Верховної Ради, квартири, машини, закордонні відрядження живлять міць п’ятої колони в Україні.

Найвищому начальству доповідають, що з так званим поетичним кіно покінчено. Кожний, хто був до цього кіно причетний, мав усі підстави чекати неприємностей, і багато хто дочекався. І якось само собою виходило, що успіх фільму «В бій ідуть лише старики», ніби й підтверджував доброчинність того, що українське кіно позбавившись того хибного напряму, пішло вперед правильним шляхом. Биков же вважав, що він усе робить з власної волі. Якщо щось не вийшло, то він перш за все звинувачував самого себе, а якщо траплявся успіх, то сам собі й завдячував. А тут якось так виходило, що його без нього й оженили. Ніхто його, безперечно, навіть подумки ні в чому не звинувачував. Биков взагалі був взірцем порядності, але сам він, мабуть, про це думав.

І цим, найімовірніше, можна пояснити той факт, що він не поспішав з наступною роботою, відстань між двома його воєнними фільмами три роки. 1974 — 1977. Биков не шукав сценарій «Ати-бати йшли солдати». Сценарій сам знайшов його. Та режисер не одразу погодився знімати цей фільм. Він прагнув повернутися до свого улюбленого жанру — комедії. Заради нього він і прийшов у режисуру. Чи то матеріалу для комедії не знаходилось, чи там, нагорі, дуже хотіли побачити ще один воєнний фільм у його виконанні, і, може, саме тому й не знаходилось комедійного сценарію, але цей фільм Биков все ж таки зняв, хоча перед тим він знаходив і пропонував багато літературного матеріалу і не тільки комедійного. Та він ніколи про це не жалкував, бо сценарій був не гірший, ніж у «Стариках», фільм мав успіх, і ця робота тільки вдосконалила його режисерську майстерність.

Час ішов. «Ати-бати...» вийшли на екрани. Звільнили Параджанова. Биков нарешті взявся за комедію. Почалася робота над «Прибульцем». Спочатку у нього були певні сумніви щодо того, як саме це треба знімати. Потім він знайшов потрібний стилістичний ключ, і кінопроби блискуче підтвердили, що режисер зробив правильний вибір. А далі автокатастрофа, і через короткий час поява цього не зовсім зрозумілого «заповіту». Тобто спочатку цей документ не виглядав незрозумілим. Всім було ясно, що відчувала людина, коли писала, яким має бути її власний похорон. І якщо і була тут якась нелогічність, ніхто на це не звертав уваги.

Але також було зрозуміло, що Биков, якщо він це писав, не звертався до мільйонів своїх глядачів. Він писав конкретним людям приватного листа, в якому сповіщав про свою останню волю. І все. Він зовсім не прагнув його оприлюднення. Листи видатних людей часто видаються. І, можливо, існують листи Бикова, які варті того, щоб їх надрукувати. Але чому цей випередив усі інші?

От, скажімо, він просить друзів допомогти його родині продати машину, щоб у неї були хоч якісь гроші. А з часом, вдало відзнявши кінопроби, розбиває цю машину вщент. Чи не краще було б знайти якийсь інший спосіб здійснити свій намір? Це не сумнівний жарт. Биков був людиною, яка для стороннього погляду просто не мала недоліків. Його стосунки з людьми, норми його суспільної поведінки виглядали бездоганними. Він, правда, багато палив. Та це було його єдине слабке місце. Більше якихось пристрастей, які б змушували його робити у житті хибні кроки, не спостерігалось. Він любив свою справу і свою родину. Родину більше. І якщо він вже так про неї турбувався, не один рік тримаючи в голові свій намір, то він, мабуть, зняв би фільм, отримав постановочні (а це чималі гроші) і не розбивав би машину. І чому взагалі він передавав свого листа через сторонніх людей? Досить було зателефонувати з лікарні Миколайчуку, щоб той навідався до нього. Чому він не поцікавився, чи отримав той листа?

Як будь-який талановитий митець Биков був внутрішньо вільною людиною. А вільна людина завжди непередбачувана, бо робить вона тільки те, що їй підказує власне сумління. На вже згадуваному Всесоюзному кінофестивалі пішли чутки, що головний приз буде вручено фільму Бикова. Коли він про це дізнався, то пообіцяв відмовитися від нагороди на користь фільму Шукшина «Калина червона». Це було справедливо з будь-якої точки зору. І Биков не міг вчинити інакше.

Він втілив на екрані багато дуже популярних образів. Всі вони говорять його голосом і усміхаються, як він. В кожному з них є частка його особистості. Але від кожного з них його, зрозуміло, відділяє певна відстань. Більша чи менша. Найбільше, мабуть, схожий на самого Бикова капітан Титаренко, який воював за справедливість і за велике мистецтво. Він міг загинути або перемогти, але не кинути поле бою. Так, у Бикова були труднощі з втіленням своїх задумів. Він щось пропонував, а його пропозиції відкидались. Іноді брутально. Досить згадати історію зі сценарієм «Не стріляйте у білих лебедів». Сценарій вже був майже прийнятий, а потім його заборонили, фактично без пояснень. І що? Биков продовжував шукати і знаходити можливості для творчої праці. Так робили всі. Всі пройшли через систему заборон. Заборони тоді були обов’язковою умовою творчості для кожного талановитого митця. В ті часи всі знали напам’ять, що можна пропонувати, а що — ні. І коли забороняли якийсь сценарій чи клали на полицю фільм , то не тому, що там було щось, що підлягало забороні, а так, про всяк випадок, щоб пам’ятали і не забували. Від усіх цих заборон можна було, безперечно, впасти у відчай, але ж до певної міри.

Його найближчому другові Іванові Миколайчуку було заборонено не тільки знімати, але й зніматися, бо його популярність як актора, сценариста і кінорежисера набрала небезпечних масштабів і вийшла з-під контролю ЦК і КДБ. Заборона зніматися Миколайчуку в ролі вояка УПА Ореста Дзвонаря у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» має зворотний ефект. Заборона «Білого птаха з чорною ознакою» XXIV з’їздом КПУ в доповіді члена політбюро секретаря ЦК Добрика: «Найбільш шкідливий фільм, знятий в Україні, особливо для молоді» робить популярність Миколайчука недосяжною для рук гебістів. Забороняються і фальсифікуються один за одним проекти Миколайчука («На поклони», «Сто снопів вітру» «Табула раса», «По той бік ночі» «Небилиці про Івана»). Він зазнає небачених переслідувань, майже щомісяця отримує конверт, в якому аркуш із намальованою труною і написом: «Твоє місце тут».  І що? Іван не здався і дочекався таки свого. Як режисер, зняв ще два фільми.

Після «Тіней забутих предків» Параджанову десять років не давали в Україні знімати, потім посадили в тюрму, потім випустили з тюрми, але заборонили в Україні жити, потім знову заборонили знімати — вже в Грузії. Та він все ж таки дочекався свого і зняв ще не один фільм.

А улюблений митець Бикова Шукшин! У 1964 році він зняв свій перший повнометражний фільм, а через десять років останній. І життя скінчилося. Та всі десять років він «пробивав» свою мрію — «Степана Разіна». Він пішов з життя буквально за один крок від втілення найзаповітнішої мрії. Але ж він чекав і добивався.

Що підтримувало всіх цих людей? Відповідь проста: творчі задуми, які вони, незважаючи ні на що, мріяли перетворити у фільми. Якщо ближче ознайомитись з біографією кожного з них, можна побачити, які прекрасні у них були задуми і яких видатних, без сумніву, фільмів ніколи вже не побачать їхні шанувальники.

Десять останніх років свого життя Биков прожив в Україні, і всі ці десять років він йшов тим же шляхом, що й інші.

За чотири місяці до загибелі Леонідові Бикову виповнилося 50. Від поздоровлень на кіностудії ім. Довженка він відмовився.

— Подождите с генеральной репетицией моих похорон, — сказав.

А наступного дня одержав листівку із жалобною рамкою й побажанням довгих років життя.

— Еще до папиной смерти нам и ему пообещали ”выжженную пустыню”, — згадує Мар’яна Бикова. — И мы ее испытали в полной мере. Очень многие люди, окружавшие его при жизни, показали свое истинное лицо.

— Лариса Шепитько рассказала, как незадолго до папиной гибели они встретились в Москве на съезде кинематографистов, который был последним для папы. Он мог посидеть, помолчать, покрутить сигарету, но критическая масса назревала и, не в силах терпеть угодничество, откровенную фальшь и ложь, он выступил. Потом он говорил маме: «Томочка, я не смог, я сорвался». «Сорвался» — значит вышел на сцену и очень просто, без внешних эффектов, сказал все, что думает о состоянии кинематографа и о тех, кто стоит «у руля». И это было не единственное его подобное «выступление на высшем уровне». В перерыве к нему подошла Лариса Шепитько, обняла и сказала: «Ленечка, и что ты теперь думаешь? Запугать тебя нельзя, купить — нельзя, так что же с тобой делать? Только убирать?» — Это было где-то за месяц до папиной гибели, а через полтора месяца погибла Лариса…

Мар’яна з матір’ю виїжджають із Києва. Вісім років живуть у Росії, потім перебираються до Харкова. Тим часом її брат Олесь намагається скинути із себе тавро божевільного. Марно. Йому допомагають підробити документи. ”Благодаря им я целый год качался на волнах Охотского и Берингова морей, добывая для Родины красную икру”, — пише він в одному з листів. Та в Києві в цей час виганяють із квартири його дружину, синів — із дитсадків. Доводиться повернутися. Знову безробіття й походи в ЦК. 1989-го Олесь Биков їде до Москви із проханням дозволити емігрувати. На Красну площу його не пускають. Він стає біля готелю ”Москва” із плакатом: ”Коммунисты, я не хочу с вами жить!” Його скручують і кидають до в’язниці, а за п’ять днів відправляють до Києва. Олесеві таки вдається вирватися за кордон. Спочатку до Австрії, де незалежні психіатри визнають його здоровим, а потім до Канади. Там він живе нині із дружиною й чотирма синами.

Мар’яна Бикова за професією кінознавець. Живе в Києві, працює редактором на кіностудії Довженка. Переїхала до столиці 1997-го, за три роки перевезла матір.

Додати новий коментар

Вхід через Google