Влітку 1918 року у восьми корпусних авіадивізіонах та у чотирьох десятках окремих загонів Військово-Повітряного флоту Директорії УНР було майже 200 літаків різних типів.
Крилата кара окупантам
Далеко не всі вони дісталися Україні у спадок від розваленої імперії у належному технічному стані. Військо молодої самостійної держави активно шукало фахівців-техніків, які зналися б на літаках.
Одним з найкращих новобранців став уродженець міста Черкаси, колишній підполковник царського війська Василь Торічне. Незважаючи на дещо специфічне прізвище, був він "людиною завтрашнього дня" – у техніці розбирався чудово, хоча й був на той час людиною цивільною – працював у майстернях Київської політехніки... Влітку 1919 року 35-річний черкащанин був призначений помічником начальника техчастини управління Повітряного флоту Дієвої армії УНР. Разом з іншими "технарями" швидко вдалося поліпшити стан авіамашин: літаки з тризубами на крилах пішли "прасувати" бомбами колони більшовицької червоної і денікінської білої армій, які гадюками вповзали на територію України. Під час визвольного наступу українських підрозділів на Київ і Одесу в серпні 1919 року військам Директорії з повітря допомагали розвідкою та бомбовими ударами 26 аеропланів водночас.
У перший день грудня 1920 року підвищений до звання полковника Василь Торічне став штаб-старшиною управи авіації та повітроплавання Військового відомства. Це був уже зовсім тяжкий рік для військових літунів: після жорстоких боїв і втрати основних летовищ, боєздатним залишався лише один авіазагін, 1-ий Запорозький. Однак він бився проти більшовиків до останнього: останній український аероплан вступив у бій проти ворога у листопаді 1920 року. Після загибелі військово-повітряного відомства про подальшу долю полковника з Черкас Василя Торічне достеменно нічого не відомо...
Броня міцна, а панцерники – українські...
На панцерниках бронезагонів Дієвої армії УНР козаки любили малювати черепи з перехрещеними кістками – лякали ворога грізними броньованими машинами...
Бравий підпоручник Євген Копац, родом з чигиринського Вітового, на броньовиках знався ще з фронтів Першої світової. Тож службу в українському війську розпочав з посади помічника командира панцирного дивізіону. В часи гетьмана Скоропадського став сотником, а з вересня 1919 року й командиром інженерного куреня Запорізької дивізії. У Першому Зимовому поході, в якому став лицарем Залізного хреста, очолював технічну частину штабу Збірної Запорозької дивізії. Пізніше командував автоброньованою батареєю, представляв українське командування при штабі союзницької 6-ої армії Війська Польського, а з травня 1920-го очолив загальний відділ штабу усієї Дієвої армії УНР.
Під час Другого Зимового походу в бою під Миньками потрапив у полон. Разом із ще сімома вищими старшинами армії та співробітниками міністерств УНР був вивезений до Харкова – там 16 лютого 1922 року 33-річний український підполковник був по-звірячому закатований більшовиками...
На коні і з шаблею
На відміну від двох наших попередніх героїв, черкащанин Порфирій Силенко-Кравець був "консерватором" у військовій справі: вважав, що немає нічого кращого в бою, аніж ескадрон хоробрих рубак-кавалеристів. Першу освіту він здобув у чотирикласному міському училищі в рідних Черкасах, але мріяв про професію військового. Пішов служити рядовим, а потім скінчив Тифліську школу прапорщиків на Кавказі. Під час Першої світової попросився добровольцем до 2-го Нерчинського козацького полку. Останнє звання в царській армії – поручик.
У січні 1918-го він вже бився проти більшовиків на вулицях Києва – столиці проголошеної УНР. В часи гетьманату Скоропадського – старшина Лубенського сердюцького кінно-козацького полку, а з жовтня 1918 – у Чернігівському коші українського козацтва. На якийсь час доля занесла була навіть у "Збройні сили Півдня Росії", та в травні 1920-го зумів повернутися до Армії УНР, де з літа став начальником штабу Окремої кінної дивізії. Влітку 1921-го потрапив до резерву старшин армії, а невдовзі – до фільтраційного табору в Польщі. У польських Аублянах закінчив Агрономічно-лісовий інститут, трудився на посаді інженера-лісничого.
У червні 1943-го, вступив добровольцем до дивізії "Галичина", прагнучи знову воювати проти більшовиків. Проте, зважаючи на 50-річний вік, його було призначено на "мирну посаду" – начальником дивізійного відділу постачання. У вересні 1945 року був інтернований до табору "Ріміні" в Італії, а 1951-го емігрував до канадського Торонто. Черкащанин Порфирій Силенко-Кравець до останнього був почесним головою братства вояків 1-ої Української дивізії в Канаді і помер влітку 1977 року.
cherkasy-city.com
pres-centr.ck.ua
- 1 просмотр
