Не все із їх розповіді «радувало», про те, життя – є життя: потрібно робити і певні висновки, і планувати подальші кроки, та і банально: радуватись ЖИТТЮ, пише у «Фейсбуці» активіст Валерій Макєєв.
"Завтра – поїздка до дислокації бригади 72, післязавтра – зустріч з губернатором області. Хлопці розповіли, що їх розмістили на самій передовій першого блок- посту Марінки. Команди «відходити» вони просто не чули: залишались вірними присязі – прикривали відхід… Зрештою, зрозуміли, що залишились вдвох. Зателефонували до друзів по відділенню: ті звернулися до командира: «Там залишились НАШІ, потрібно якось забирати!» . Та командир був іншої думки: «Там живих вже не має…».
Дійсно: по хлопцям, які вже звикли за останній тиждень перед полоном «тричі на день» - наче за розкладом, отримувати «окроплювання ГРАДОМ», тепер вже працювали міномети АТО… Коли їх брали в полон, патронів вже не було…
В цей день донечці Саші Осейко виповнилось рівно пів – рочку… Потім – полон: спочатку у погребі в Марїнці, потім - вже в більш «цивільних» умовах – в Степанівці…
Місцеві (і це в декількох кілометрах від Росії) часто допомагали хлопцям: і коли їх закинули на блок – пост до Марїнки з сухпайком на 3 дні, а стояти прийшлось майже місяць – допомагали харчами, і при «побуті» у полоні, і з доставкою «на таксі Славянськ - Сніжне – Славянськ», звичайний таксист «дядя Саша» зі Славянська демонстрував і героїзм, і просто не аби яку людяність, коли пройшовши шість блок – постів до Сніжного (разом з матерями хлопців), потім, не зважаючи на реальні мінометні обстріли та іншу небезпеку, повернувся із хлопцями та їх матерями до Славянська…
Допомога заступника батальйону «Київ – 2» Олега, земляків Станіслава Івановича та Руслана Володимировича, та сприяння (різноманітне: у тому числі вірою у визволення та щирими молитвами) зробили добру справу: хлопці живі та на свободі.
Попереду в хлопців реабілітація.
- 1 просмотр
